Щороку 21 лютого світова спільнота відзначає Міжнародний день рідної мови. На ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, що проходила 1999 року в Парижі, було прийнято документ про «підтримку мовного, культурного різноманіття та багатомовності». Такий крок передбачав захист мови як культурної спадщини кожної національності у всьому світі.
Це свято, на жаль, пов’язане з трагічними подіями. 1952 року влада Пакистану проголосила єдиною державною мовою урду, що була рідною лише для 3% населення. 21 лютого в Бангладеш вийшли на демонстрацію люди, які виразили свій протест проти заборони використання рідної, бенгальської, мови. Того дня силовики вбили декількох студентів. Після проголошення незалежності Східного Пакистану 21 лютого в країні вшановують пам’ять полеглих за рідну мову. Саме за пропозицією Бангладеш у 2000 році ЮНЕСКО запровадила Міжнародний день рідної мови.
Для кожної людини виявом її культурної свідомості є рідна мова. Вона слугує інструментом накопичення досвіду попередніх поколінь, закарбовує звичаї і традиції народу, його вірування та історію. Без мови немає самобутньої культури нації. Збереження рідної мови – першочергове завдання кожного свідомого громадянина. За оцінкою експертів, у всьому світі нараховується понад 6000 мов, і частина з них – під загрозою зникнення. На сьогодні дослідники виділяють шість таких категорій: 1) «мови у безпеці» (процес передання мови з покоління в покоління не переривається); 2) «вразливі мови» (діти спілкуються рідною мовою, але не в усіх родинах); 3) «мова безумовно під загрозою» (діти не вивчають мову як рідну в родинах); 4) «мова під загрозою зникнення» (старше покоління розмовляє мовою, батьки її розуміють, але не говорять нею); 5) «мова у критичній небезпеці» (носіями є лише старше покоління); 6) «мертва мова» (носіїв не залишилося).
Отже, запровадження Міжнародного дня рідної мови – це насамперед захист культурного різноманіття, адже, за визначенням ЮНЕСКО, багатомовність є ключем до взаєморозуміння та взаємоповаги. Відома українська письменниця-шістдесятниця Ліна Костенко писала: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». Достатньо заборонити, знищити мову – і самобутній народ зникне на мапі світу.
В Україні офіційним це свято стало у 2002 році, коли було видане розпорядження «Про відзначення Міжнародного дня рідної мови» з метою зміцнення державотворчої функції української мови та сприяння вільному розвитку й використанню інших мов національних меншин. На території нашої країни проживає понад 130 національних меншин, які є носіями 79 мов. До списку мов, яким загрожує зникнення, потрапили кримськотатарська, караїмська та кримчацька – мови корінних народів України.
Для нашої країни це свято має особливе значення, адже протягом не одного століття українська була під тотальною забороною. Так 30 липня 1863 року було видано таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва щодо публікування українською («малоросійською») мовою релігійних, навчальних книг і художньої літератури. Валуєвський циркуляр був досить неоднозначним, по-різному діяв на всій території України і став підґрунтям Емського указу. Підписаний 1876 року Олександром ІІ закон повністю заборонив уживання української мови: у побуті, театрі, літературі, науці, церкві. Так почався лінгвоцид, який призводить до втрати історичної пам’яті й національної самобутності. Питання збереження мови гостро постало з повномасштабним вторгненням росії в Україну. На окупованих територіях ворог нищить заклади освіти, спалює українські книги, убиває громадських активістів і митців. Лінгвоцид – ознака геноциду проти українців, тому мовна політика нашої держави на сьогодні передбачає низку заходів зі зміцнення статусу української як державної.
Іван Малкович пише: «Особливість нашої абетки починається з АНГЕЛА, а закінчується ЯНГОЛОМ. Від А до Я: від ангела до янгола. Вони захищають нашу абетку і мову на всіх етапах нашої історії. Такого немає в жодної нації». Тож плекаймо рідну мову, бо вона неповторна!
Доцентка кафедри гуманітарних дисциплін та українознавства, кандидатка філологічних наук, доцентка Наталія КОБИЛКО
