Життя іноді розставляє акценти дуже чітко, так, що сумнівів не залишається. Для Володимира Авраменка таким моментом став 2022 рік. Саме тоді він, залишивши звичне життя, добровільно став на захист України.

Ще задовго до війни Володимир знав, яким бачить свій шлях. Із дитинства його приваблювала військова справа, подобалася дисципліна, підготовка, відчуття відповідальності. Прикладом був батько, який працював у відділі по боротьбі зі злочинністю. Сам Володимир займався спортом і не приховує: мріяв бути військовим або поліцейським.

Перед повномасштабним вторгненням він працював менеджером у мережі «Епіцентр», певний час був і за кордоном. Але саме там, за його словами, особливо гостро відчув, що його місце вдома.

«Я зрозумів, що хочу бути корисним саме тут. Не десь, а в Україні», – говорить він.

Уперше до військкомату Володимир пішов добровільно, одразу після початку повномасштабного вторгнення. Тоді йому сказали чекати на дзвінок. Він чекав два місяці, але виклику так і не отримав. Тож повернувся вдруге, і цього разу його призвали.

На той момент у нього був півторарічний син. Рішення було непростим, але для Володимира – безальтернативним.

У серпні 2022 року він долучився до лав Збройних Сил України та розпочав службу в Десантно-штурмових військах у складі 77-ї окремої аеромобільної бригади. Пройшов базову військову підготовку у Великій Британії, після чого був направлений на Бахмутський напрямок, один із найважчих на той час.

Саме там, у 2023 році, під час виконання бойового завдання він отримав мінно-вибухове поранення правої ноги. Евакуація тривала майже чотири години, це був виснажливий і складний шлях, який став початком нового етапу боротьби вже за власне відновлення.

Попереду були лікування, реабілітація, протезування та поступове повернення до повноцінного життя.

Новий етап розпочався несподівано – через спорт. Під час ветеранських змагань Володимир познайомився з тренеркою з адаптивного волейболу, яка запропонувала спробувати себе в команді. Капітаном команди був ветеран Євген Савченко, який уже працював у Харківському національному університеті внутрішніх справ.

Володимир і Євген разом проходили реабілітацію та протезування, добре розуміли один одного без зайвих слів. Саме Євген згодом запропонував йому спробувати себе в університеті.

«Коли поруч люди, які пройшли схожий шлях, багато що стає простішим. Ти не залишаєшся сам із цим досвідом», – каже Володимир.

Так він долучився до команди Харківського національного університету внутрішніх справ. Сьогодні Володимир Авраменко обіймає посаду заступника начальника курсу навчально-наукового інституту №2.

Він зізнається, що має з чим порівнювати, адже працював і в цивільній сфері. Але саме тут відчув інше ставлення, більше розуміння, підтримки та довіри.

«Тут не треба нічого пояснювати. Люди розуміють, через що ти пройшов. І головне – дають можливість рухатися далі, працювати, розвиватися», – говорить він.

Окреме місце в його житті займає адаптивний спорт. Волейбол сидячи став не лише фізичною активністю, а й способом повернення до повноцінного життя.

«Спорт дуже допомагає. Це і спілкування, і команда, і внутрішня дисципліна. Ти знову відчуваєш себе частиною чогось», – ділиться Володимир.

Не менш важливою він вважає можливість передавати свій досвід молоді. Адже живе спілкування з ветеранами формує справжнє розуміння служби, відповідальності та цінності життя.

Його історія – про вибір і витримку. Про шлях, який не був простим, але був чесним. І про те, що навіть після найскладніших випробувань можна знайти нову опору у справі, у людях, у русі вперед.

ВК ХНУВС